ІСТОРІЯ НА СМІТНИКУ

ІСТОРІЯ, ВИКЛАДЕНА НИЖЧЕ, СКЛАДАЄТЬСЯ З ДВОХ ЧАСТИН. ПЕРШУ РОЗПОВІВ МІЙ ЧОЛОВІК. СТАТТЮ БУЛО ОПУБЛІКОВАНО В ОДНОМУ З МІСЦЕВИХ ВИДАНЬ, І НЕВДОВЗІ В РЕДАКЦІЇ ПРОЛУНАВ ТЕЛЕФОННИЙ ДЗВІНОК... ТОДІ УЖЕ Я ВЗЯЛАСЯ ЗА ПРОДОВЖЕННЯ.





Кілька років тому в Гостомелі, за вулицею Лісовою, я випадково натрапив на стихійне звалище. Бита цегла, гниле ганчір’я, шматки чорного толю зі старої стріхи… Подібних смітників, що з’являються навколо наших містечок, зараз безліч. Але серед звичного побутового мотлоху я випадково побачив речі, які відразу впадали в око: старовинні дерев’яні ночви-довбанки, саморобну крупорушку, кінську вуздечку, картину-вишиванку в облупленій рамі. А ще – книжки й пожовклі фотографії, розкидані навколо напіврозваленої скрині.
Експонати того «музею» переніс до свого двору. І найчастіше розглядаю саме вицвілі фотографії. Чомусь не хочеться їх називати патетично: «німими свідками епохи» або «красномовними документами минулого». На цих знімках – просто люди, доля яких чомусь виявилася нікому не потрібною.




Ось типова родина. Представники старшого, середнього, молодшого поколінь... На фото – жодного підпису. Ніяких адрес. У першому ряду – зовсім молодий, але вже орденоносний офіцер царського війська. Хто ці люди поруч із ним? Хто серед них? Його дружина? Батько? Брати й сестри? Далекі родичі? Якого року зроблене фото? І де? Адже останні організовані залишки Білої армії припинили свій опір більшовикам на Далекому Сході в 1922 році. Тож маловірогідно, що фотографувалася сім’я в Примор’ї. Напевно, фото зроблено в Україні. І, цілком можливо, ще до жовтневої революції 1917-го. Але це – лише одне із припущень. Як лише в сфері припущень залишається й те, що довелося пережити усім цим людям. Старші бачили російсько-японську і Першу світову війни, революцію 1905-1907 років. Решті приготували безліч випробувань революції лютого й жовтня 1917-го.
Усі могли дожити до чорного Голодомору 1932-1933 років. Та чи дожили? І чи його пережили?
А що сталося із офіцером? Служив потім «білим» чи «червоним»? Чи, може, сховав подалі шаблю і нагороди та й сам сховався серед хліборобів, уникаючи будь-яких фронтів? Хто знає?
А хтось же із нині живих наших сусідів – знає! Комусь це відомо. Бо у цих фотографій зовсім недавно був власник. І лежали вони не на звалищі серед сміття, а в родинному альбомі.



Ще одна світлина. Батько-господар. Хвацькі вуса, впевнений погляд, пряма шляхетна постава, сильні руки. Селянин, який добре знає собі ціну. Донечці, здається, все це дійство не до вподоби. А дружина аж надто серйозна. Втім, усе й справді настільки серйозно, як тільки може бути для небуденного фото, зробленого у небуденному, не робочому одязі.





А ось ці дві пари дуже схожі на наречених. Або молодят. Помітили, в руці у одного із хлопців – книжка? Напевно, десь навчається. Усе життя попереду. А фото – на добру згадку про молоді роки. І хочеться вірити, що все складеться добре, що довгими будуть безтурботні дні і щасливими – діти.
Але фотографії мовчать. Вони не говорять про те, чи зім’яла вже Україну сталінська колективізація, чи відібрала вже у гордого селянина і щасливих молодят коней, корову, овець? Чи загнали вже хліборобів під батіг того нового пана-гегемона, що револьвером віддавав накази і кулями ставив печатки?



А це, схоже, матір зі своїми дітьми. А ось ця красуня з довгими косами, можливо, їхня родичка?

Ще одне тихе і світле фото: молода замріяна жінка з невеличким букетиком скромних квітів.
На цих фотографіях, як і на більшості, підписів немає. Але зверніть увагу: усі ці люди берегли свою історію, одягалися у вишиванки. А жінки ще й прикрашали себе старим бабусиним намистом. Мине зовсім небагато часу, і вишита сорочка стане викликом «ідеям інтернаціоналізму», а «демонстративно» вживана українська мова розцінюватиметься як один із проявів «українського буржуазного націоналізму».
А ще буде Велика Вітчизняна війна, що після великого Голоду знов переполовинить народ України.

На цьому знімку – підпис власника. 1935 рік. Невдовзі він закінчить училище в Харкові. А потім що? Війна і мобілізація? Чи, можливо, одна із мільйонів справ 1937-1938 років? І про це хтось має знати. То, може, відгукнеться той, хто знає?

Прізвище цього хлопця відоме завдяки дарчому напису на звороті фото: Забарило Д.Г. Відомо й те, кому фотографію було надіслано: Сьомці Олі:
«г. Б.Церква. 2-й Т.А.П. Разведка. Забарило Д.Г. На довгу згадку в день великого празника «Паски» Сьомці Олі від красноармійця 2ТАП Забарило Дм.Гр. 8/IV. 36 р.», – написав простим олівцем червоноармієць, не дуже навчений грамоті. Відразу звертаєш увагу й на те, що курсант із зірочкою на шоломі-будьонівці, а, може, і комсомолець, про Великдень («Паску») пам’ятав і вважав «великим празником».

А ось тут він уже – молодший командир управління 11 батареї 62-го Туркестанського артилерійського полку. Відправлено фото тій же Олі Сьомці. Судячи із підпису, це 14 листопада 1936 року.
1936-й… Гітлер порушує Версальський договір і Локарнські угоди і 7 березня направляє озброєні підрозділи до демілітаризованої Рейнської області, починаючи територіальний переділ Європи. У Рейху вводиться обов'язкова дворічна військова служба, на парламентських виборах 99 відсотків голосів отримують нацисти. В Іспанії – громадянська війна, що триватиме до 1939 року.
Того ж 1936-го в СРСР приймають так звану сталінську Конституцію, яка знаменує «перемогу соціалізму». «Перемога» супроводжується стратою «ворогів народу», що проходять у справі так званого антирадянського об’єднаного троцькістсько-зінов’євського центру. Країна стоїть на порозі найстрашніших в її історії репресій, і вже готується «велика чистка» Червоної Армії, що скінчиться фізичним знищенням і масовими арештами сотень тисяч офіцерів.
Як у цей час склалася доля молодшого командира управління 11-ї батареї 62-го Туркестанського артилерійського полку Д.Забарила? Учасником якої війни чи кількох війн він стане? І чи зустрінеться колись знову зі своїми рідними і тією Олею, якій дарував фотографії?
А ось ці хлопці були живими, принаймні, до 1944 року.

На зворотній стороні напис: «Фото на пам’ять родной сим’ї від вашого родного сим’янина Володі. Фото з Госпиталя. 22.11.44. Слева направо – Федя Морозов з Тули, Иван Марченко з Кировограду».
Знімок оформлений як поштова листівка, де вказано навіть марку фірми: Kodak. Американські союзники на той час допомагали не лише в боях проти Німеччини на Другому фронті, а й фотокамерами та плівкою.
Чи дійшли до Берліна у травні 45-го «сим’янин» Володя, Федір Морозов та Іван Марченко? Можливо, й дійшли. Може, і їхні підписи ще й зараз можна знайти на стінах Рейхстагу. А от фотографію їхню знайдено на гнилому смітнику…
Як і ось цю, що вражає своєю справді містичною силою.


Вдивіться уважно в обличчя цих людей, яких ми можемо побачити тепер тільки на фотографії. Це чиїсь діти і водночас батьки, діди, прадіди й прабабусі. Мені весь час здається, що в їхніх очах не лише те, чого ми, живі, вже ніколи (уявляєте, ніколи!) не побачимо, але й вічний докір. Чи вам так не здається?
Можна забути минуле. Можна й саму згадку про те, що існувало минуле, викинути на смітник. І після цього вести довгі політичні дискусії про «наші перспективи» і «великий історичний шлях». Але, гадаю, у стані безпам’ятства наш шлях буде не до НАТО, не до Євросоюзу, не до Єдиного економічного простору чи до якогось там ЄврАзЕС. У нас з вами залишиться єдиний безальтернативний шлях. Це шлях на смітник історії.

Сергій Штанько

PS. Людей, які мають будь-яку інформацію про опубліковані фотографії, редакція готова ознайомити з оригіналами цих та інших знімків, випадково знайдених на гостомельському звалищі.